Facebook Twitter Youtube

Гімн ЧНУ





Студрадіо
Magna Carta Universitatum



58012, Україна,
м. Чернівці, вул. Коцюбинського 2

Приймальня ректора:
тел. +38(0372) 584810,
факс +38(0372) 552914
ел. пошта: rector7‹м@HљXv­chnu.edu.ua

Загальний відділ:
тел.: +38 (0372) 58-47-07,
+38 (0372) 52-70-29
факс: +38 (0372) 58-47-07
ел. пошта: office7‹м@HљXv­chnu.edu.ua

Приймальна комісія:
тел.: +38 (0372) 58-47-11,
+38 (0372) 52-56-69
ел. пошта: admission7‹м@HљXv­chnu.edu.ua

Оновлено
14-12-2018
17:45

Архів новин

Сторінки:
2018-02-01 15:26:11
Інтерв'ю з випускником 

Герої серед нас… Нам є ким пишатися!


Ангельський Павло Олегович – випускник Інженерно-технічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.


2010 р. – закінчив Інженерно-технічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, здобувши кваліфікацію інженера з телекомунікацій.


2014 р. – закінчив аспірантуру при кафедрі оптики і спектроскопії ЧНУ, захистивши дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних та комп’ютерних наук за темою: «Фазова структура об’єктних полів оптично-анізотропних полікристалічних мереж біологічних тканин і рідин».


2015 р. – рік служби в АТО у складі 72-ї бригади, командир взводу: сектор «М».


2016 р. – служба у поліції: м. Чернівці, командир роти патрульної поліції.


2017 р. – служба у поліції: м. Кривий Ріг, командир батальйону патрульної поліції.


 


- Як на Ваше рішення відстоювати інтереси країни на Сході відреагували рідні?


- Рідні сприйняли це без особливої радості, як, зазвичай, буває у таких випадках. Але є така приказка: «На війну не біжать і від війни не тікають».


- Як відбувалося спілкування з рідними під час вашого перебування в зоні АТО? Мали змогу користуватися телефоном?


- Ми зідзвонювались періодично. Домовились так, що дзвонитиму я. І я виходив на зв'язок один- два рази на день - зранку і ввечері. Я спілкувався більше з мамою, бо мама не знала, де я точно знаходжуся, видумував їй різні історії.


- В яких гарячих точках довелося вам побувати?


- Ми тримали оборону між Донецьком і Маріуполем, у районі Волновахи. Саме там виконували бойове завдання.


- А як було витримати постійні обстріли? Невже не страшно?


- Людина здатна до всього звикнути. Ну, звичайно, немає таких людей, що нічого не бояться, але страх не має  керувати тобою. Він має бути як помічник тобі. А потім вже звикаєш та включаєшся в роботу і сприймаєш реальність, як належить.


- Що було найважчим для Вас?


- Та на фронті здається, що вся країна воює і всі допомагають волонтерам. Але, повертаючись додому, з фронту, розумієш, що одні воюють, а всім іншим байдуже, що відбувається.


- Як на війні змінюється людина, життєві цінності?


- Ті, хто був до війни сильним – стає сильніший, хто до війни був слабким – того війна ламає.


- Настільки міцнішою є чоловіча дружба в умовах війни? Як проявляються людина, її воля і характер?


- Часто це непередбачувано. Тобто ніколи не сказав би, що одна конкретна людина здатна на якийсь героїчний вчинок, а коли настане час, вона себе проявляє з найкращого боку. І навпаки, бували випадки,  коли людина «била себе в груди», а при певних обставинах, проявила себе далеко не з кращої позиції. Як «на гражданці» є різні люди, так і на фронті. Єдине, що там об’єднує - спільна мета. Тому там стіною один за одного, адже від цього залежить не одне життя. Є я, є мій друг і є ворог.


- Ви пам’ятаєте свій перший бій, як його перенесли?


- Пам’ятаю, нас накрили артилерією, ми тоді намагалися організувати спостереження. Це було необхідно, щоб адекватно відповісти ворогу. Наші хлопці відразу «повискакували» з бліндажів і окопів. На щастя, тоді ніхто з нашого підрозділу не загинув. Саме тоді я особливо відчув перший, такий-от, адреналін.


- Що було найважщим під час служби? Очікувати щось, сидіти в окопі чи на завдання виїжджати?


- Найтяжче - це артилерійські обстріли… там від тебе нічого не залежить. Коли ти розумієш, що обстрілюють твій підрозділ, твої позиції, а ти просто чекаєш: прилетить або не прилетить.


- Чи були якісь приємні несподіванки?


- Приємні несподіванки були тоді, коли надходили передачі від волонтерів. Також несподіванкою було, коли нас після бою відвезли на один день в Маріуполь на море. Це було справді приємною несподіванкою. Нас зібрав командир і сказав, що завтра їдемо в Маріуполь покупатись. Після довгого часу, коли хлопці не знали,  що таке душ, що таке відпочинок і повноцінний день, ми побували на морі. Хоча на узбережжі Азовського моря все в протитанкових «їжаках», у колючих дротах, оборонних спорудах,  але нам тоді здавалося, що це «Лазурне узбережжя Франції».


- Чи змінилося ваше ставлення до росіян?


- До Росії змінилось, звісно. Але у нашому підрозділі воювали люди, які родом з Росії. Тому треба розділяти поняття Росія і росіяни. А до Росії, як держави, звичайно, ставлення змінилось. Зрозуміло, що або ми, або вони.


- Після того, що пережили, маєте бажання повернутися на фронт?


- Сказати чесно, періодично такі думки виникали, особливо коли твій підрозділ потрапляв в умови активних бойових дій, коли їх перевели на позиції під Авдіївку, коли вони зазнали великих  втрат, то ми з хлопцями думали повернутись.


- Чи згасають патріотичні мотиви без елементарної підтримки від влади?


- Тоді про це якось не дуже думалось, крім влади, є ще народ, і ще нам дуже допомагали прості люди та волонтери, які передавали нам і амуніцію, і продукти харчування, і медичні препарати. Влада владою, а народ є народом.


- Як склалося Ваше життя після повернення із зони АТО?


- Після повернення з зони АТО я місяць відпочивав, потім пройшов відбір до патрульної поліції, зараз несу службу в поліції на посаді командира батальйону.


- Чому Ви обрали таку роботу?


- Напевне, я відчув, що мої набуті навички і вміння можуть бути в цьому напрямку більш корисні для суспільства.


- Чи важко вам увійти в ритм життя поліцейського?


- Взагалі-то -  ні. Зазвичай, людині, яка військово загартована і знає, що таке дисципліна, що таке стройовий підрозділ, легше ввійти в ритм життя поліцейського, ніж тим, хто прийшов із «гражданки».


- Які виникали перешкоди та проблеми під час служби?


- Завжди є якісь перешкоди, на мою думку, для того, щоб людина боролася з ними. Тому що легко не буває ніде. Наше життя - це подолання перешкод.


- Чим відрізнялась служба в Чернівцях та Кривому Розі?


- У кожному місті є своя специфіка: якщо Чернівці це більш туристичне місто, наближене до іноземних держав, мультикультурне місто з багатовіковою історією, то Кривий Ріг - це «робоче» місто, місто «роботяг», тобто люди живуть там за іншим графіком, там все набагато раніше зачиняється, місто засинає набагато раніше і раніше, відповідно, прокидається. У Кривому Розі не зустрінеш такої кількості молоді, яка прогулюється вулицями в другій- третій годині ночі, але уже о четвертій годині ранку їздять маршрутки, відвозять людей на заводи. Ну і специфіка міста, відкладає відбиток на число правопорушень.


- Чи сильно відрізняються погляди людей до ситуації в зоні АТО?


- Я вам скажу так: незважаючи на те, що Кривий Ріг – це Дніпропетровська область, Східна Україна, кількість загиблих в АТО з Кривого Рогу і Дніпра набагато більша, ніж у деяких районах західної України, тобто тут люди більш активніші в цьому плані, вони розуміють, що наступними можуть бути вони.  


- Де більш проявляється патріотизм?


- Залежно, що ви вважаєте патріотизмом… Якщо вдягнути вишиванку і кричати «Слава Україні!», то в Чернівцях проявляється більше, а якщо реальними справами, то, напевне, в Кривому Розі.


- Яким Ви бачите майбутнє України?


- Хотілося б, щоб Україна стала успішною державою, тому що ми зараз її тільки будуємо, і на цьому шляху буде дуже важко, адже всі держави пройшли через період становлення. Взяти, навіть, для прикладу, Ізраїль. Ця країна пройшла масу випробувань, було, безумовно, важко, але їм вдалося. І я сподіваюсь, що у нас вистачить ресурсів та мотивації, щоб побудувати нашу державу. Тому що країна в нас є, а держава - тільки стає на ноги.


- Що б ви побажали нашим студентам?


- Я хотів би побажати студентам ІФТКНу натхнення, мотивації, щоб вони брали від навчання все, що їм дають. Щоб спілкувалися зі своїми колегами, особливо з європейськими, американськими, набиралися досвіду, їхали на конференції. Це вік інформаційних технологій і… «той, хто дуже чогось хоче - завжди досягне своєї мети». Зараз є дуже багато можливостей реалізувати себе, особливо в науковій сфері. Вам є де та в кого вчитись…».


 


Розмову вела студентка 3-го курсу ІФТКН Аліна Тищенко



 


 


 


 


 


               


 


 


 


 


 



 




  Назад
Сторінки:
Новини
© 1999- Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича.
Ваші зауваження, запитання та пропозиції: webmaster7‹м@HљXv­chnu.edu.ua
Powered by Nova, Програмування: Крамар А.В., Дизайн: Антонюк А.М.

ВГОРУ